Надіє Павлівно, по-перше щиро вітаю Вас з наступаючим Жіночим днем! І, як то кажуть, почнемо з початку: як і чому Ви вирішили стати мамою для дітей-сиріт або для дітей з проблемних сімей? Як взагалі зважилися на такий важкий шлях?
- Так, дійсно не легкий шлях... Якось мій чоловік дивився телевізор та заодно ремонтував авто. Почув звернення Президента (тоді ще – Л.Кучми). В тій передачі керівник країни говорив щось на кшталт того, що будинки-інтернати морально своє віджили і вони, часто, ще більше травмують психіку дітей. І що зараз починає працювати така новація як «Будинок сімейного типу». От відразу мій Валентин Павлович (ім’я чоловіка) і запропонував мені взяти дитину на виховання. А незабаром і нагода трапилася. І у нас з’явилася донечка. …Це було більше 20 років тому. Усе прекрасно з нею зараз. Виросла красунею. У неї вже своє доросле, успішне життя.
Тобто, спочатку було слово… слово Вашого чоловіка. І Ви також були не байдужі до долі таких дітей? Виходить, Ви зважилися на відповідальний крок усією родиною, бо на той час мали вже і двох своїх рідних синів.
- Так, вірно, шлях непростий і відповідальний. Ми це добре усвідомлювали, а згодом і упевнилися в цьому… Уявіть тільки, якою може бути психіка 6-річної дитини, яку п’яні неадекватні батьки пізно увечері, потемну вже, вигнали з дому. Просто: відкрили двері й сказали: «Йди геть». Й дитина кудись пішла. Побрела вздовж траси…. Добре, що здибали її нормальні люди й передали відповідним службам. І як довго потрібно вирівнювати, нормалізувати внутрішній світ дітей, до яких ніколи нікому не було діла, й вони, при питущих батьках або батьках-злочинцях (відбуває, наприклад, покарання в місцях позбавлення волі один з них), вимушені самі собі шукати харчі і одяг, зокрема – просити милостиню на вокзалі…. Або, наприклад: чи може дитина швидко і безболісно забути маму, яка померла… Й таке інше, таке інше… З цими дітьми - легко не буває. Тут потрібна залізна витримка, залізні нерви й, хоч би, більш-менш нормальне здоров’я – це дуже важливо. … Мої сини, до-речі, зараз уже дорослі, мають свої родини, живуть окремо.
Ви особливо наголосили на хорошому здоров’ї…
- Так. У цьому сенсі - я маю на увазі саме добре здоров’я. Мені довелося в 2013 році пройти не одне «коло пекла». Дякувати Богу, те страшне подолала: на жаль, добре знаю, про що говорю. Та й здоров’я дітей маю на увазі.
До попереднього Вашого питання ще трохи додам …Діти-сироти – тут мало радісного. Часто потрібно відновлювати, окрім психіки, їх фізичний стан. Часто вони приходять з букетом хвороб. От, наприклад, як Каріночка… Щоб їх життя увійшло в нормальне русло потрібно докласти багато зусиль.
Та й генетику ніхто не відміняв… Інколи, на жаль, ніякі надзусилля не дають результату. І та чи інша вада, якою вдосталь страждали і рідні батьки дітей, «вискакує» знов і знов.
Для скількох дітей ви стали мамою? Як Вам здається, їм у Вас затишно? Вони вміють тепер радіти?
- Загалом у нас в родині виховувалося 11 дітей. Зараз з нами – шестеро. Решта виросли й пішли у великий світ. Звісно ж, підтримуємо зв'язок, слідкуємо за долею.
Складних….і дуже складних моментів в житті нашого Будинку сімейного типу було, на жаль, не мало. Здебільшого з причин, про які я вже розповідала: кожна дитина прийшла з сумним, важким багажем.
Діти мої зараз активні. От, нещодавно Наталочка відкривала одне свято – читала вірші. Кожного року, на запрошення, беремо участь у конкурсі-фестивалі «Мама+Я», який в Дніпрі в розважальному центрі «Бартоломео» для дітей-вихованців Будинків сімейного типу влаштовують від 34-го телеканалу. Організовує захід Наталія Сівак…. Багато разів мої вихованці читали на цьому конкурсі саме мої вірші. Зала сприймала їх добре.
Ну, там вже звикли, що Будинок сімейного типу Надії Островерх здобуває багато призових місць.
У загальноосвітній школі мої діти також навчаються старанно. Результати різні. Та, все ж, у кожного з них є певні вподобання стосовно тих чи інших предметів та інші улюблені заняття.
Був потяг до музики у Лариси. Вона навчалася в Орлівщинській музичній школі. Отримала диплом. Інші дітки такого бажання не виявили.
Влітку завжди намагаємося кудись поїхати. Ми неодноразово були в Карпатах, милувалися гірськими річками, гуляли по Львову, були в Тернополі, Яремчі. Відвідували Софіївський парк в Умані, «Парк Юрського періоду» (аквапарк) у Харкові. Гуляли Хрещатиком в Києві. В Дніпрі буваємо часто в кінотеатрах, театрах, музеях…
Та і вдома, в Орлівщині у нас непогані умови: чудові краєвиди, свіже повітря. А ще - дівчатка у мене в такому вже віці, що хочеться їм на дискотеку або якісь інші молодіжні гуляння… Я ходжу з ними… Мені так спокійніше.
Скажу так: добре пам’ятаю і завжди пам’ятатиму якими діти приходили до нас: різниця очевидна.
А як у Вас з житловими умовами? … З’являлися ж нові й нові діти. Чи вистачало на всіх місця?
- У нас двоповерховий будинок… Житло ми облаштовували, тобто робили його функціональним, відповідаючим потребам саме Будинку сімейного типу, самі, без державної допомоги. Дівчатка живуть по-двоє. Звісно ж, у них є усе необхідне: гаджети, інтернет, хоча, можливо, не останніх марок. Трохи замкнений братик рідний Наталочки – Кирилко…. Він хоче друга. А у нас самі дівчата, окрім нього… У Кирилка – окрема кімната.
Ви пишите вірші? Розкажіть, будь ласка, трішки про свої поезії та що Вас надихає?
- Я дуже швидко можу написати, якщо мене щось вразить, якщо є натхнення. Я вже багато років пишу. Збірок немає. Цим потрібно займатися - тобто потрібен час. … Але, не писати не можу. І тішить те, що мої діти неодноразово з задоволенням читали мої твори на різних заходах. І люди сприймали вірші тепло й схвильовано. Надихає: рідний край, природа, доля моєї країни, особисті якісь моменти. Вірші створюються самі. Я їх лише записую.
PS: Деякі поезії Надії Островерх пропонуємо прочитати на нашому сайті за посиланням
Ви сказали, що у вас доволі велике господарство: пасіка, кури, гуси, огород… Діти допомагають?
- Так, звісно – допомагають. Це ж – для нас усіх… Пасікою здебільшого опікується Валентин Павлович. Але й діти працюють… Я люблю затишок. Люблю, коли в оселі пахне свіжеспеченими пиріжками.. І нехай тоді за вікном – хоч що… Дітей привчаю любити чистоту. І печуть мої дівчата: Лариса з 13-ти років такі добрі торти робить. З хазяйством пораємося усі разом. Звісно ж, діти – після школи.
Наш сайт неодноразово писав, до-речі, про Вашу Ларису Антонюк. Знаємо, що вона займається в спортивному клубі «IRINA», срібна призерка Чемпіонату України, отримала нещодавно звання «Кандидат в майстри спорту України» з WKC карате. Також вона, під керівництвом та приглядом свого тренера Андрія Сорокіна, працює з групою діточок-новачків в селищі Черкаському, як тренер-інструктор.
- Так, усе вірно…. Лариса – це дарунок долі, моє руденьке сонечко. За що не візьметься – усе в неї виходить на відмінно. Вона ще й, до усього, чудово грає на акордеоні та піаніно. Нещодавно, також, дівчинка склала успішно іспит на суддівському атестаційному семінарі по карате WKC і тепер вона – кваліфікований суддя з цього виду спорту.
Та й інші мої діти не без талантів.
Скажіть, а чи допомагають вам якісь благодійні організації?
Здебільшого і в основному покладаємося лише на себе. Хоча, на деяких заходах, як переможці, отримуємо якісь призи. Звісно ж, держава платить на дітей визначені в таких випадках виплати (хоча не завжди так було).
Надіє Павлівно, я Вам дуже вдячна за інтерв’ю! Щиро бажаю Вашій великій родині злагоди, взаєморозуміння та щасливої долі для усіх. Вам особисто - міцного здоров’я та щастя.
І у мене до Вас останнє питання: чи плануєте ще брати дітей на виховання?
- Непросте питання… «Підняти» дітей нелегко…. Я Вам розповідала. Але, часто буває так, що втручається випадок або складаються якось дивно обставини і самі вирішують…. Тобто, я до того це, що життя покаже. Буде потрібна допомога та прихисток якійсь дитині - візьмемо.
З Надією Островерх говорила Ольга Кібарова.