Друга Світова залишила по собі болісні спогади та криваві рани. Мільйони загиблих. Мільйони сиріт. Тисячі наших співвітчизників потрапили в концтабори та були вивезені на роботи до нацистської Німеччини. Та була ще й самовіддана, героїчна боротьба… Сьогодні, в день свята Перемоги, своїми спогадами про події майже 80-ти річної давнини діляться подружжя Приходьків – Олена Іванівна та Микола Трохимович.
Шановний Миколо Трохимовичу розкажіть трохи про себе? Де ви народилися? Ваше життя перед війною?
- Я народився в Хуторо - Губинисі на Новомосковщині. Моя родина до війни – батько, мати та три сестри. Почули ми про війну з гучномовця, який, один на усе село, висів на стовпі. Голос Левітана не міг не схвилювати. Батько, Трохим Терентійович тоді відразу пішов на війну. Невздовзі й загинув, визволяючи Криничанський район. Йшов в атаку, у нього під ногами розірвалася міна… Ненависть до німців, які прийшли в наші хати та ще й вбили мого батька була дуже сильною. Я та мої друзі: хлопці-підлітки, добре розуміли, що то за ворог, й були, до того ж, по-дитячому ще відчайдушні, хоробрі та необачні.
Чи пам’ятаєте Ви, Миколо Трохимовичу, як заходили в село німецькі військові частини та як відходили червоноармійці? Що Ви відчували тоді?
- Саме через наше село відступаючі солдати Радянської армії не проходили. Але, що наші відступають ми знали. А німці через Хуторо-Губиниху при наступі йшли та їхали декілька днів. Самовдоволені, впевнені, начищені. Йшла військова техніка, тягнули лінії зв’язку. «Гелгот» їхній стояв навкруги, пилюка від транспорту. Це був кінець літа 1941 року. Вони відразу почали займати наші хати та встановлювати свої порядки.
Трохи про життя під окупацією? Як поводилися німці?
- Як тільки війна почалася, вже стали формуватися партизанські загони. Партизани були в Орлівщині, Хащовому, Знаменівці, Хуторо-Губинисі, Миколаївці. Німці на той час вже добре знали, що то таке – партизани. Тому у нас в селі стояв каральний загін. В Спаському ж був комендант. По селах, згідно їхнього тодішнього німецького порядку, посадили старост та призначили поліцаїв. Здебільшого це були місцеві. Не можу сказати, що ці люди вислуговувалися перед німцями – вимушена необхідність. Лихим та страшним був лише один поліцай. Такий і кінець отримав. Втекти з німцями не зміг, бо й німцям він тоді був навіщо. А як прийшли наші – того поліцая судили.
За тим німецьким порядком, який встановили окупанти в селі, усі повинні були працювати. Навіть діти, десь з десяти років. Все, що тоді збиралося з полів, йшло німцям на харч. У мене навіть для роботи була підвода й пара поганеньких коней. Я працював в сільськогосподарській бригаді.
Що для Вас було найстрашніше? Що особливо вразило та закарбувалося в пам’яті назавжди? Знаємо, що Ви, будучи ще хлопчиною, брали участь в опорі окупантам.
- Як я вже сказав, партизанські загони на той час вже діяли. А хлопці мого віку ще не мали страху та й жага помсти за батька була. Звісно ж, маючи коней та підводу і знаходячись в полях, подалі від німецького ока, доручення партизан виконував неодноразово. Возили мої коні й замасковані листівки й гвинтівки. От уже коли підріс, то до кінця зрозумів на яку небезпеку наражав я тоді свою родину, своїх маленьких сестер. Оці думки, які з’явилися згодом, були страшними. А що найбільше закарбувалося в пам’яті? Ви ж знаєте, що в лютому 43-го була перша спроба відбити у німців Новомосковськ та навколишні села. Декілька загонів прорвалися вперед, та невдало. Багато наших тоді загинуло. Біля Хуторо-Губинихи застрягли тоді 4 військових автомобіля. Не могли їхати – скінчилося пальне. І шестеро наших солдат біля них. А в Спаському - німці й комендант. Для тих машин навіть скинули з літака діжі з бензином – на поле, недалеко від нашої бригади. А як довезти ті діжі до наших? Пам’ятаю, що бажаючих не було. Дуже небезпечно. Може вирішили, що на хлопчину не звернуть увагу? Повіз той бензин я. І коней мені тоді дали справних. Оцю дорогу з діжами бензину в підводі, замаскованими кукурудзяною стернею, я чітко бачу й пам’ятаю й зараз. Добре тоді все скінчилося. Наші машини встигли виїхати. Після війни я навіть зустрівся з одним з тих шістьох солдатів.
Чи чули Ви тоді щось про масові розстріли єврейського населення в Новомосковську? Про те, що молодих людей примусово вивозили на роботи до Німеччини? Що в Новомосковську на території нинішнього колегіуму розстрілюють людей?
- Так, до нашої робітничої бригади на полях ці усі страшні відомості доходили. Партизани по лісах усе знали. А у нас з ними був зв'язок. Про те, що повели родини єврейські через міст та там розстріляли – чули. Та чули, що там за мостом розстріляли й багатьох партизанів і їх родини. І що в нинішньому колегіумі було гестапо, що там допитують людей та розстрілюють також чули. Про примусові вивезення на роботи до Німеччини не могли не знати. Мені довелося навіть везти нашу сільську молодь в Новомосковськ на підводі на медичну комісію. Медогляд перед вивезенням був обов’язковим. Проходило це все тоді в приміщенні нинішнього ліцею. Що ж… сумно це все згадувати. Тоді одна наша дівчина врятувалася. Відпросилася до туалету і …втекла.
Залишаючи Новомосковщину, та так було майже всюди на окупованій Україні, нацисти та поліцаї кинулися палити усе, що бачили. Зокрема, майже усі житлові будинки, а це в той час були хати-мазанки, запалали. А як в Хуторо-Губинисі?
- Так було і в нашому селі. Ходили з факелами поліцаї та німці: від хати до хати – палили. Жінки та діти кричали, тужили. Як німці пішли – люди рили землянки. Декілька хат вціліло. Ютилися усі якось, мирилися. Згодом почали будувати житло – такі ж мазанки.
Війна покотилася на захід. В вересні 43-го Новомосковськ та навколишні села звільнили. Згодом Ви почули щасливу звістку про перемогу. Як і за яких обставин це було?
- Про перемогу нам оголосили біля сільської ради. Радісно це було надзвичайно. Почалися танці. Люди принесли музичні інструменти. Веселилися й співали до ранку.
Нам дуже цікаві Ваші спогади про війну, шановна Олена Іванівна. Що найбільше закарбувалося в вашій дитячій пам’яті, пам’яті маленької дівчинки? Ви на власні очі бачили нацистів? Чи пам’ятаєте щось з життя в окупації?
- Я дитина війни. Народилася на Кіровоградщині. Родина моя була перед війною: тато, мама, старший брат, бабуся. Згодом, вже як запалала війна, мама народила двійню. Одна дитина – хлопчик, тоді помер. Батько мій пішов на війну. А родина виживала в окупації. Що я пам’ятаю? Як бомбили. Ми ховалися в погребі, сиділи на картоплі. А ще? Мама робить перев’язку татові. Поранений батько, якимось дивом зміг навістити родину. Лінія фронту тоді відкотилася до Дніпра. Добре, на усе життя запам’ятала батьків поцілунок тоді і його волохату шапку. Він пішов і згодом загинув. Нам про це написав його друг. Це була дуже страшна звістка. Бо ми все ждали, сподівалися. В деякі сусідські родини вже поверталися воїни. А наш все не йшов... Я бережу і той лист батькового друга і листи батька з фронту як святиню. А ще пам’ятаю, що в нашій хаті «стояли» червоноармійці: добрі були, веселі. Це вже при наступі.
Та маленька дівчинка якось зрозуміла, що сталося щось надзвичайно щасливе і добре, і чому так радіють люди? Я маю на увазі новину про перемогу.
- Так, це я пам’ятаю чітко. Вулицями їхав на коні військовий з червоним прапором. Їхав повільно. Він оголошував, що наша перемога й капітуляція німців. Люди навкруги дуже раділи.
Розкажіть будь ласка: де і коли ви познайомилися та створили родину? Трохи про повоєнне життя та про Вашу сім’ю.