Мешканка Новомосковщини про 32-33 рр.: "Забрали все. Спочатку хліб, потім - батька"

Сьогодні в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів. У ХХ столітті Україна переживала жахи голоду тричі – у 1921-1922, 1932-1933 і в 1947 роках. Але найстрашнішим був голод 33-го року. За оцінками істориків його жертвами стали до 4 мільйонів українців.

Сьогодні, у 85-річницю Голодомору вже майже не залишилося живих свідків цієї трагедії українського селянства. Але збереглися спогади тих, кому пощастило вижити. Нижче ми наводимо кілька розповідей свідків голоду 1933 року на Новомосковщині:

Височин Галина Опанасівна, 1913 року народження, сел. Губиниха:

Хліб у тому, 1932 році, весь забрали, навіть всі селянські особисті запаси. Забирали представники з району, з правління колгоспу. І всіх коней забрали, але всі вони повимирали, тому що кормить їх все одно не було чим. Як тільки коні помирали, люди бігли на конюшні з мішками і сокирами – ділити мертву конину. А ще багато так званих куркулів вислали до Сибіру. Пізніше, вже в 50-ті роки вони звідти не повернулись. Тільки ніякі вони не куркулі були, а люди роботящі.

За той рік вимерла десь половина всієї Губинихи. Вимерли сусіди наші по обидві сторони. Наша мати поїхала до тітки в місто, і після того ми її не бачили. Це був кінець липня. Наша хата була покрита оцинкованим залізом, і через те батька визнали куркулем. В серпні ми кинули все добро і переїхали на інший край села. Харчувалися, чим прийдеться – делікатесом був клей з вишень. Котів і собак ніде не було видно – всіх поїли, домашню живність також важко було зустріти.

Голуб Петро Сергійович, 1903 р.н., сел.. Губиниха:

Спочатку забрали коней, потім іншу живність. Людям не оставляли ніяких шансів вижити. Працювати заставляли за трудових оди. Люди з голоду пухли, вкривалися язвами і зрештою помирали. Я був уже немолодим, але все одно жах ця картина наводила. Жінка і молодший син померли, так тоді в садку їх і поховали. Самі ледь-ледь з дочкою пережили. Спасла нас теляча шкура та кожух – з них варили суп.

Готвянська Марія Антонівна, с.Миколаївка:

Забрали все. Спочатку хліб, потім забрали батька. Приводом було те, що багато знайшли прихованого хліба, багато худоби – були ми «куркулями». Коли забрали батька, дома не зосталося нічого, з хати вигнали. Жили у сусідів, у темному чулані. Батько втік з тюрми і жив у чулані з матір ’ ю, а мне забрала до себе бабуся. Коли все минулося, батьки пішли працювати в колгосп. А в бабусі помер син, невістка осталась одна. Батькам за роботу давали пайки, і тому ми потроху почали виживати. Багато померло сусідів. Люди пухлі й голодні йшли на роботу.

Губа Векла Миронівна, 1916 р.н., село Миколіївка:

Коли почався голод, я пішла до міста Дніпропетровська, працювала домробітницею у заможних городян, гляділа малу дитину. Оскільки господарі були із заможних, то їсти в домі було що. Але я сама була ще дитиною і доглядати чужу дитину не хотіла, до того ж те дитинча було хворим. Воно постійно плакало вночі, що не подобалось його матері. І вона дорікала мені тим, що погано працюю.

Я не витримала і повернулася додому. А дома голод… Люди мертві лежали під дворами, ховати їх не було кому. Більшість з тих, хто залишився живий, були пухлі від голоду. В нашій сім ’ ї померли батько, дві сестрички і новонароджений братик. Жити в селі було тяжко, їсти е було чого, бо все забрали. Люди ховали зерно в погрібниках, закопували в землю. Але все одно уповноважені-активісти знаходили його і забирали. Навіть горщик з зерном забрали у нас, що стояв в печі.

Гула Ганна Олексіївна, 1910 р.н., с. Королівка:

Голод був страшний. Померли моя мати і племінник. Їх поклали в одну труну, бо мій брат був трактористом, а інших покійних скидали по 3-4 в одну яму. Не було кому копати могили – люди були слабі від голоду. Я ходила на роботу і якось вижила.

Все тоді забрали, хоч і врожай був добрий. Підеш м ’ яти качани, а додому не дають брати нічого, і там з ’ їсти не дають, у рота заглядають, чи не з ’ їла. Була у нас і пшениця, та забрали усе. Спеціальна бригада все забирала. Як прийдуть, то жодної щілини не пропустять:– усе передивляться, все заберуть, навіть з глечиків – і то витрусять.

Тоді вимерло багато сімей. Бувало, що і ховали живих. Сусідка несла свого сина до ями, а він ще дивиться, та хіба тільки вона… Яму ж тільки на три дні викопували, як хтось помре, то ями може й не бути. Навпроти жив сусід, у нього була коняка. Його заставили збирати мертвих і вивозити у яму.

Якби не забирали харчі, то люди були б живі. Всі люди ходили пухлі, важко було ноги переставляти. Їли тоді все: зелені вишні, яблучка, на яких тільки-но осипався цвіт, варили та їли. Як тільки жито пустило цвіт, то всі люди тільки цим і жили.

Я й при панові жила, а такого голоду не було. Ми мали корову, то тільки завдяки їй і вижили.

Потерпали від голоду не тільки навколишні села, а й сам Новомосковськ. Майже на кожному кладовищі міста встановлено пам’ятні знаки жертвам голодомору. Також померлих від голоду ховали на місці, де нині встановлено меморіал «Вічна слава».