Ліквідатор з Новомосковщини розповів про аварію на ЧАЕС

Під час заходів до роковин чорнобильської трагедії, кожного року в кінці квітня, згадують, зазвичай, ліквідаторів - людей, які врятували від немирного атома значну частину людства. Сьогодні наше інтерв’ю з одним із них.  Віталій Мешко – уродженець Новомосковщини, чорнобилець-ліквідатор, який був в перших лавах борців з наслідками страшної катастрофи.

- Віталію Васильовичу, ви пам’ятаєте, від кого саме дізналися про аварію на атомному реакторі в Чорнобилі.  Яка була Ваша реакція на те що сталося?

 Дізнався про аварію на реакторі, як і усі, з засобів масової інформації. Ніякої особливої тривоги ні в мене, ні в оточення це не викликало. Працювати й жити продовжували як і до цього. Навколо буяла весна. Люди займалися своїми дачами та городами. Тодішні ЗМІ повної інформації не давали. Готувалися до травневих свят. Зрозуміли усі, що трапилося щось надзвичайне, щось страшне, вже з повідомлень про перші загибелі пожежників та про початок евакуації населення. Це вже був травень-червень 1986 року.

- Де і ким Ви на той час працювали? Хто саме Вас направив в Чорнобиль? Як це було? Як (чим) їхали?

 Працював я в Спецуправлінні – 12 - «Укрнафтогазбуд» - прокладали газопровід «Уренгой-Помари-Ужгород». Був у нас бригадний підряд. Тобто отримували завдання і здавали його «під ключ». В підприємстві вирішили командирувати в зону саме нашу бригаду. Я мав повне право відмовитися, бо строкову службу проходив на ядерному полігоні в Семипалатинську. Там саме виконував завдання по охороні та дезактивації зони випробовувань. Та, як я вже сказав, у нас кожен член бригади мав свої завдання і ділянки роботи. Вийшло так, що потрібно було їхати. Хоча, в разі моєї відмови, заміну то, все ж, знайшли б. От  ми і поїхали повним складом бригади. Везли нас на автобусі. Облаштували в селі Оране, в технічній будівлі (в олійниці) – 30 кілометрів від зони реактора.

 - Відразу ж по приїзду в Прип’ять, чи вразило Вас там щось, наприклад руїни 4-го енергоблоку?  Чи відчували Ви там, у той час, що місцевість заражена і смертельно небезпечна?

Ліквідовувати наслідки аварії довелося в жаркому липні, через 2 місяці після вибуху. Реактор ще димів. Концентрація радіаційних випромінювань була дуже високою. Що мене найбільше вразило – це безлюдність. Зовсім пусті села.  Блукали коні, корови та інші свійські тварини. Та ще - жвавий рух спецтехніки в напрямку до атомної станції. Вразила пшениця на полях, яку вже ніхто не збере. В незвичності цієї картини була, звісно ж, якась моторошність. Руїни реактору вражали кожного разу, як ми мимо нього їхали. Та й з місця нашої безпосередньої там роботи реактор було видно. А до цього усього – зелене, яскраве літо, от тільки сосновий ліс був зовсім рудий.

 - Де саме Ви працювали? Які були завдання?

Працювали, як я вже сказав, в безпосередній близькості від реактора. Нашим  завданням було – не допустити попадання заражених грунтових вод в річку Прип’ять. Потрібно було «зварити» водовідведення. Саме зварювальними роботами на трубопроводі я й займався.

- Які вам видали засоби захисту? Що таке там було – санпропускник?

Нам видали бавовняні комбінезони. На роботу й з роботи нас возили через санпропускник. Дорога до роботи і в зворотному напрямку проходила через три таких пункта. А що перевіряли? – вимірювали дозиметром рівень радіації в автобусі і у робітників. Так нам поміняли три машини, тобто три автобуси відправили в «могильник». Ми ж, кожного дня, їдучи з роботи здавали свої комбінезони на обробку. Були у нас і індивідуальні дозиметри-накопичувачі. Але, по закінченню командировки, у нас їх забрали, і з цього приводу нікого з нас ні про що не інформували.

 - Чи відчували Ви саме безпосередньо в радіаційній зоні погіршення самопочуття, наприклад нудоту або запаморочення.

Ми були молоді. Самопочуття було більш менш нормальним. Важко було через спеку. Засоби захисту заважали дихати. Я, взагалі-то, на той час добре розумів що таке радіація, бо, як вже казав, служив на ядерному полігоні. Знав про небезпеку, яку очима не побачиш, але яка може бути смертельною. Все ж намагалися дотримуватися вимог безпеки.

- Як організували харчування? Кожного дня, думаю, продукти та воду мали завозити з безпечних територій?

Годували нас відмінно. Харчі та воду привозили, звісно ж, з безпечної зони. Сніданок був перед виїздом. А так, як в зараженій зоні ми могли знаходитися не більше години-двох (в залежності від дозволу дозиметристів), то й обідали ми вже, прийнявши душ та перевдягнувшись в їдальні в Прип’яті, вечеряли – в Ораному.

 - Знаємо, що окрім роботи по ліквідації наслідків аварії на ЧАЄС, в Вашій біографії були й інші «гарячі точки». Це служба на ядерному полігоні в Семипалатинську та АТО.

Так, було. Якщо країна запитає, що я для неї зробив, мені буде що відповісти. Про те, що служив на ядерному полігоні в Семипалатинську я вже говорив. А в 2014 році знаєте ж, війна, АТО. Як же сидіти, як наших б’ють. Я пішов до війська в 2015 році. Воював в Пісках. Хочу сказати, що воювали і зараз воюють ще дехто з моїх друзів-чорнобильців, наприклад новомосковець Олександр Швед. Він і зараз в АТО. Але на офіційних заходах до роковин або вшанування ліквідаторів в Новомосковську чорнобильців-атошників жодного разу не згадали і слова доброго не сказали. На схід я та інші добровольці пішли, щоб не допустити створення отих недореспублік і в нашому краї.  

- Розкажіть, будь ласка, про Ваше теперішнє життя, про родину?

Маю родину: двох синів, дружину, онуку, невістку. Намагаюся бути активним. От збираюся на заробітки до Польщі. До держави претензій не маю, бо держава – то держава, а я старався для Батьківщини.

 - Як зараз самопочуття? Ви маєте статус ліквідатора першої категорії?

Так, маю статус чорнобильця-ліквідатора І-ї категорії. Про самопочуття…Сумне питання, не хочеться про сумне. Живу… Більшість моїх друзів по Чорнобилю вже в іншому світі, - не з нами.

 - Чи Ви є членом якоїсь місцевої спілки чорнобильців?

 Ні, я не є членом жодної спілки чорнобильців, я вважаю, що може вони  й потрібні, корисні саме ліквідаторам. Але я сам собі даю раду. Як прийдеться – звернуся може й в спілку. А мої нагороди за Чорнобиль – повага родини та людей.

 З Віталієм Мешком говорила Ольга Кібарова