• Головна
  • Невідомі сторінки з історії Новомосковська: науковець розповів про першу спробу визволення міста у часи Другої світової
15:31, 23 лютого 2022 р.

Невідомі сторінки з історії Новомосковська: науковець розповів про першу спробу визволення міста у часи Другої світової

Невідомі сторінки з історії Новомосковська: науковець розповів про першу спробу визволення міста у часи Другої світової

Новомосковський науковець, директор історико-краєзнавчого музею імені Петра Калнишевського Костянтин Мешко розповів про невідомі сторінки історії - першу спробу визволення міста у часи Другої світової. 

Далі читайте дослідження історика.

"В лютому 43-го…

Кожного року ми згадуємо День визволення Новомосковська від нацистських загарбників в вересні 1943 року. Це дійсно пам’ятні історичні дні нашого міста. Але не менш героїчними були події лютого того ж року, події так званої першої спроби визволення Новомосковська, про які рідко згадують взагалі.
Другого лютого 1943 року закінчився розгром та повне знищення німецьких військ під Сталінградом. Радянським військам вдалося значно просунутись на Захід. Було звільнено багато міст і сіл, у тому числі й на території Дніпропетровської області. Частини 35-ї стрілецької дивізій, звільнивши Лозову 10 лютого, просунулись вперед та визволили місто Павлоград 17 лютого, 18 лютого 101 стрілецький полк зайшов до Знаменівки, де відбувся бій з відступаючими німецькими військами. В ніч з 19 на 20 лютого ударна розвідувальна група 101 полку, обійшовши зі сторони цегельного заводу Новомосковськ, звільнила міський вокзал та почала наступ на місто. В цей же час, за розвідкою, до міста підтягувались інші частини полку. Водночас з Півночі, звільняючи з боями Перещепине, Голубівку, Губиниху, Миколаївку, Мар’янівку, просувались підрозділи 267 стрілецької дивізії.
Але, вже у вечері 20 лютого значні сили німецької танкової дивізії СС «Дас Райх», зламавши опір радянських військ в районі Перещепине, швидким маневром просунувшись до Новомосковська, прорвались на дорогу Новомосковськ-Павлоград. Бійці 35-ї та 267-ї стрілецьких дивізій опинившись в оточенні, мужньо чинили опір. Скільки їх полягло у цьому бою порахувати й досі неможливо. В одній лише братській могилі у селі Мар’янівка поховано більше 300 солдат та командирів полеглих у ті дні. Деякій частині військ згаданих дивізій пощастило вийти з оточення. Близько з півсотні бійців 101 стрілецького полку 35-ї стрілецької дивізії утримували оборону на території шпалопросочувального заводу. Остаточно німецьким військам вдалося оволодіти територією заводу лише 24 лютого, коли загинули останні радянські воїни. У братській могилі на території шпалзаводу поховані 34 солдата, на плитах меморіалу вказані імена лише трьох .
В архіві Новомосковського музею збереглись спогади учасника згаданих подій, одного з небагатьох солдат, які тримали оборону шпалзаводу, одного з небагатьох кому судилося вижити. Коновалов Федір Миколайович воював у складі 101 гвардійського стрілецького полку 35-ї дивізії. В 1943-му йому було лише 18 років. Разом з Федором, у цьому ж полку, служив і його батько, який загинув в бою на території Новомосковського шпалопросочувального заводу 23 лютого 1943 року. Федір же, був поранений і потрапив у полон.
Позаду були жорстокі бої за Лозову, Павлоград та Знаменівку, попереду – Новомосковськ. Виснажені бійці отримують новий наказ: «В новое задание входило создать из здоровых, отважных бойцов в 60-90 человек разведывательный батальон из состава 101 полка. Политрук разъяснил: «Если мы возьмем вокзал и шпалопропиточный завод в Новомосковске, то перережем путь отступления немцев из-под Харькова в Днепропетровск, мы должны контролировать эту дорогу. На Новомосковской железнодорожной станции скопились остатки немецких войск. Командование армии поручает вам, гвардейцы, эту задачу. Но вам поможет танковая часть и обещали, что авиация будет помогать. В Днепропетровске паника, не верят, что советские солдаты уже взяли Павлоград, Знаменовку. Новая задача трудная, но ее нужно выполнить». Нам дали сутки отдыха, проверили оружие, пополнили боеприпасы. Вышли вечером, к Новомосковску мы должны подойти ночью, утром рано ошеломить немцев. Шли окольным путем, степью, минуя ннаселённые пункты, разговаривали вполголоса. Разведка из 5 человек шла впереди, были выставлены боковые охранения. Вооружены были винтовками, было несколько автоматов, 2 станковых тяжелых пулемета, 3 ручных пулемета, противотанковое оружье, ручные гранаты. Примерно в час ночи мы подошли к кирпичному заводу у Новомосковска. Меня и еще двух солдат проводили к домикам на этом кирпичном заводе, достать проводника. Осторожно постучали в окно, предупредили, чтобы света не зажигали. Нас впустили в домик. Хозяин – мужчина средних лет, попросили провести нас к вокзалу, он нам сообщил о том, что в городе немцы и их много. Он быстро оделся и повел нас к шпалопропиточному заводу. Довел он нас до железнодорожной насыпи, и мы залегли. Мы пришли раньше времени. Это было около 3-х часов ночи. Уставшие бойцы засыпали в снегу, но старшина (помком взвода, фамилии не помню) будил всех, предупреждали друг друга, что спать нельзя. Мучительно прошло около 2-х часов, осторожно стали подбираться к станции, к вокзалу. На станции горели сигнальные огни. Мы залегли над полотном. Передана шепотом команда: «Без приказа не стрелять!». Было около 6 часов утра, но темно. Вдруг послышался шум идущего поезда из Днепропетровска, поезд-товарняк подходил к вокзалу, заскрипели тормоза. Командир принял решение: осторожно, без единого выстрела захватить машинистов поезда. Группа из 6 человек (по трое с каждой стороны) оцепили паровоз, задержали машиниста и помощника (оба местные). Они нам и сообщили, что это порожний товарняк, что было несколько немцев, они соскочили с поезда и убежали в здание вокзала, очевидно заподозрив что-то неладное. В здании вокзала находились и комендант вокзала, патрули, всего около 12 человек немцев (нам сообщили эти ребята). Это был разговор 1-2 минут, как вдруг неожиданно раздались выстрелы, начали стрелять наши с противотанкового ружья, с автоматов, винтовок. Командир зло выругался, команды не было, мы обнаружили себя преждевременно до рассвета. Теперь была не была, завязалась перестрелка, немцы стреляли из окон вокзала, но воспользовавшись темнотой, наши подобрались к окнам, бросили пару гранат. Выстрелы стихли, но в здание вокзала мы не проникли. У нас уже был ранен в руку Вологин Иван. Начало светать, командир принял решение: наступать с вокзала на город. На рассвете мы стали продвигаться к окраине города, рассыпались по улице, продвигались все ближе к центру. В городе поднялась ужасная паника немцев, выбегали в белье, по шоссе на Днепропетровск мчались автомашины, поднялась стрельба. Через 30-40 минут немцы пришли в себя, из центра вышло нам навстречу около 10 танков и самоходных орудий с десантом эсэсовцев в белых халатах. Мы начали без паники отход. Командир батальона приказал мне добраться до шпалопропиточного завода. Туда к утру должны были прийти наши противотанковые пушки (в этот же день, к вечеру, весь расчет противотанковой пушки погиб). Добравшись до станции, я путь перейти не смог. Немцы прямо на насыпи установили бронетранспортер и обстреливали из крупнокалиберного пулемета, цепь немцев лежала за насыпью. Я вынужден был весь день пролежать за углом сарая. Отстреливаясь, израсходовал 200 патронов».
(Ввечері знесиленого бійця помітили місцеві мешканки – сестри Олександра та Валентина Нестеренко, вони сховали його у власному будинку. Деякий час Федір залишався у сестер, переховувався, а потім вирішив все ж прорватись до своїх).
«А затем, как я ушел ночью от них, я направился на завод, ползком перелез через изгородь и вдруг увидел перед собой лежавших солдат. Я предполагал, что это должно быть наши. Я тихонько окликнул: «Иван, Петр!». Молчат. Подполз, вижу – наши, но битые. Было около 40-50 трупов. Исковеркана наша противотанковая пушка. Я подполз к домикам, отыскал погреб, тихонько открыл крышку, окликнул: «Кто живой есть?». Молчание, но чувству, что кто-то сопит, дышит. Я говорю: «Отзовитесь или я бросаю гранату!». Тут отозвалась одна женщина. Плача она мне поведала о том, какая была расправа днем с безоружными, ранеными бойцами».
(Автор спогадів не вказує дати. Судячи з всього, це був ранок 22 лютого. Ще у першій половині дня 20 лютого до заводу підтягнулись інші частини 101 полку, а також з міста поверталась розвідувальна група в складі якої був Федір. Але у цей же день відбувся прорив німецьких сил зі сторони Перещепино. Частина 101 полку була розбита, частина відступила, частина лишилась в оточені).
«Я расспросил, откуда наши стреляли. В этом направлении я и двинулся. Я спешил передвигаться, так как до рассвета оставалось несколько часов. Была оттепель, снег таял, местами уже была видна земля. Я только и думал о том, что к утру мне надо попасть в лес, там должны быть наши.
Вдруг я услышал окрик: «Стой! Кто идет? Стреляю!». Я ответил быстро, что свои. Подхожу и узнаю своего однополчанина-земляка Вифлянцева Стефана Петровича. Вот так встреча! Попал на свой же полк. Меня проводили к комбату другого батальона. Я рассказал, что произошло в неравной схватке, какие силы в городе. Я узнал, что, стянув последние силы, часть получила поручение во чтобы-то не стало держать шпалопропиточный завод в своих руках. Отступать нельзя, некуда. Из-под Харькова отступающие немцы отрезали нас от других полков, от штаба дивизии.
Тут я встретил отца. А в Лозовой мы с ним расстались, так как он попал в разведку (в число 13 бойцов, которым надо было разобрать железную дорогу в 5 км от Лозовой). Короткая передышка, и мы на рассвете заняли круговую оборону на заводе, установили наблюдение. Было туманное утро. Завязалась перестрелка, появились танки. Немцы кричали: «Рус, сдавайся». Отвечали огнем, боеприпасов было в достатке, но берегли. Первая атака отбита, последовали 2-я. 3-я атаки. Нам становилось труднее, появились убитые раненные. Весь день продержались ценой больших потерь. Это было 22.02.1943 года. Ночь в ожидании, а утром тоже самое. Спасал туман. В 10 часов (примерно) утра тяжело ранен отец в правое плечо, разрывной пулей, перевязал рану рубашкой. Через час стали отходить в сторону Кулебовки. Я тащил отца, задыхался, меня прикрывали двое бойцов. Вдруг, неожиданно, с другой стороны, появились немецкие автоматчики. Сильный огонь. Почувствовал, как обвисло безжизненное тело отца. Я лег рядом. Пуля пробила ему голову навылет. Все, жизнь родного отца оборвалась. Секунды прощания. Перебежка и стрельба, силы иссякли. Вдруг я почувствовал ожог левой ноги, в голове кошмар, я падаю в бездну…
Очнулся я среди военнопленных в Новомосковске, которых было там около 20 человек. Русский врач оказывал мне помощь, нас погрузили и отправили в Кривой Рог в лагерь военнопленных. Началась новая жизнь, писать о которой довольно тяжело, трудно. В начале мая 1945 года я был освобожден советскими войсками и чешскими партизанами под городом Брно (Чехословакия).
Це була лише одна з нелегких сторінок історії 35-ї гвардійської стрілецької дивізії на її шляху до Перемоги. Далі буде форсування Дніпра, визволення України, битви на території Польщі та жорстокі бої за взяття Берліну. І саме 101 гвардійський стрілецький полк 35-ї дивізії, якому довелося бути розпорошеним і розбитим в лютому 1943 під Новомосковськом, якому довелося до останнього солдата, до останнього патрону, тримати оборону в оточенні… Саме цей полк в квітні 1945 брав участь у боях за взяття Берліну. І за проявлену мужність у цих боях, 11 червня 1945 року, полку було присвоєно почесне найменування «Берлінський»".
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
live comments feed...